Филарет

Розкольники і самозванці.

В історії українського Православ’я минулого століття було багато неодноразових спроб з боку деякої частини духовенства, політиків, інтелігенції та мирян створити українську автокефальну православну церкву. Це призвело до виникнення багатьох церковних новоутворень, організатори яких стверджують, що вони є православними церквами. Ці особи, які свідомо відійшли з Православної Церкви і спекулюють на церковних канонах, незаконно привласнюючи собі церковні титули, насправді називаються іншим ім’ям – розкольниками і самозванцями, як би вони не називали самих себе. Так будо в історії Церкви завжди, так залишається й сьогодні. Якщо поглянути на історію розколів в Україні, то можна побачити лише спекуляцію на національних почуттях громадян і акцент на народній атрибутиці – це насправді лише ширма для прикриття зневаги до церковних канонів. За допомогою засновників українських розколів «самостійницьке православ’я» набуває рис протилежних тим, які вважалися ознаками Православ’я у давній Церкві і це загрожує духовній самосвідомості нашого народу.

До цього мають причетність в першу чергу національно стурбовані церковники (у яких відсутній здоровий християнський світогляд і які забули про суть і призначення Церкви, і про свою присягу), розпалені політико-націоналістичними теоріями і жагою влади, які за часів незалежної України встигли наговорити стільки нісенітниць про свою «обраність» і так пересварилися один з одним за право володіння нею, лише дискредитують і послаблюють Церкву на радість внутрішнім і зовнішнім ворогам, які і так докладають багато зусиль, щоб знищити Церкву Христову.

Також до цього мають причетність частина політиків (в минулому більшість з них були членами компартії і завзято боролися проти Церкви) та інтелігентів, які під приводом «термінового подолання атеїстичної спадщини минулого» занурились у творення «нового світу», обравши і націоналізацію Церкви (у якій подібного не має і не може бути, бо в Церкві подолані всі расово-національні, соціальні і культурні розбіжності) у якості інструменту задуманої ними трансформації суспільства використовуючи інформаційні та силові методи нехтуючи правами і свободою громадян України. Також суверенітет України намагаються навмисно ототожнити з «суверенітетом» Церкви і тим самим наносять шкоду не лише Церкві, але і державі. «Незалежній Україні, незалежна Церква, і коли це станеться, – говорять вони, – тоді ми справді будемо незалежними». Якщо йти таким шляхом, тоді потрібно також вимагати від усіх інших християн і інославних, які проживають в України, щоб і у них були незалежні від їх закордонних центрів церкви. Але ж від них ніхто цього не вимагає і це не мішає їм називати себе патріотами і щирими українцями. Саме по собі бажання мати в Україні автокефальну Церкву не є гріховним, але гріховними є ті методи, які вживаються для досягнення цієї мети.

Вселенська Православна Церква керується законами, які відрізнялися від цивільних державних законів не лише метою, але й своїм змістом. І тому, роздуми деяких про мирську владу, яка б могла сама проголосити автокефалію на своїй території за допомогою мирських законів, не являються законними. Кодекс церковних законів створювався протягом багатьох століть і в церковній термінології іменується «Правилами Православної Церкви», які ґрунтуються на богословському фундаменті: на екзегетичній традиції Св. Письма, на вченні про Церкву і на богослужбовій традиції. Істина у віроучительній формі виражена в святих догматах, а канони – це дисциплінарне вираження тієї самої істини, і тому завдання канонів – спонукати віруючих жити за догматами. Вони є обов’язковими для всіх, хто належить до православної церкви і ними ми маємо керуватися у нашому житті. За порушення цих правил існують поблажливі і сурові покарання. Якщо ж людина не підкоряється цим правилам і не бажає каятися – то вона підлягає анафемі. Не зрозуміло те, що ставши розкольником, і тим самим реально порушуючи ці правила, людина проголошує, що буде дотримуватися їх в розколі. Яким чином це можливо?! Це якесь незрозуміле лукавство і насмішка нам цими правилами.

Існує юридичний принцип як канонічна аксіома: ніхто не може дати іншому більше прав, ніж має сам. За цим принципом побудувати нову автокефальну церкву може лише єпископат Вселенської Церкви, або єпископат окремої автокефальної канонічної помісної церкви. Це лише і може бути законним і беззаперечним фактором в створенні нової автокефальної церкви. Крім цього, інша помісна церква, не може дарувати автокефалію якій-небудь частині іншої автокефальної Церкви, бо це є порушення недоторканості її прав, бо Вселенська Православна Церква складається з автокефальних помісних церков, які не залежать один від одного в своєму устрої та управлінні. Ті церкви, які об’явили свою автокефалію і порушили один із канонічних факторів, які б свідчили про її законність, не визнаються Вселенськими Церквами, поки не будуть прощені або визнані. Для автокефалії потрібна певна кількість кліриків та віруючих, також треба мати бажання і спільну думку більшості з цього приводу, що проголошення автокефалії буде корисним для самої Церкви та її розвитку. Самі собі ми не можемо дати законну автокефалію, лише у випадку коли церковна влада помісної церкви в якій ми знаходимося, відпаде від істини в єресь (Двукратний соб. 15). У нашому випадку, нам не може дати автокефалію ні одна із Помісних Церков, крім Руської Православної Церкви (через яку ми поєднані з Вселенським Православ’ям). Якщо б навіть сьогодні вона дарувала нам автокефалію і в Українській Православній Церкві не було б нового розколу, то невже інші церкви які відійшли від канонічної церкви зразу визнають її, покаються і повернуться в церкву? Якби це сталося, то це б звісно було диво. Як свідчить історія, скоріше навпаки: це може призвести до поглиблення розколу в Україні, або навіть до нових розколів. Це не допустимо і так у цій складній і гострій ситуації. Вселенське Православ’я завжди визнавало на одній канонічній території лише одну церковну ієрархію законною і, отже, православною. Всі єпископи, які їй не корилися, іменувалися «сіячами розбрату», «відщепенцями», «розкольниками» і навіть «єретиками». Виходячи з цього положення, ми мусимо визнати, що визначення православного як християнина, який знаходиться у підпорядкуванні єдиної законної, з точки зору, ієрархії своєї Церкви, не може застосовуватися до тих, хто перебуває у розколі. Саме тому, розкольники всіх часів і народів позбавлені тієї духовної інстанції, канонічне підкорення якій (або, принаймні, церковне спілкування з якою) могло б служити видимою ознакою їх належності до Православ’я, тобто розкольники самі себе позбавили благодаті і спасіння. Вони про це знають і, в більшості своїй, не признаючись навіть самим собі у безблагодатності завершуваних ними «таїнств», для цього виправдання навмисно беруть на озброєння національно-політичні гасла, які не мають ніякого відношення до церковних канонів. Саме ця орієнтація очільників розколу на «революційну доцільність», замість церковних правил, і позбавляє їх перспективи бути коли-небудь визнаними Повнотою Вселенського Православ’я.

Що ж ми маємо знати? В першу чергу ми маємо знати, що «Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої» (Статут про управління Української Православної Церкви від 21 грудня 2007 р). Крім цього вона є єдина канонічна церква на Україні і визнана всіма Патріархатами світу, які історично склалися у Вселенському Православ’ї, і тому всі інші «церкви» є самозваними і розкольницькими, тобто не істинними. Розкол – це смертний гріх і «хула на Духа Святого», який не змивається навіть мученицькою смертю, якщо людина в цьому не розкається. Цей гріх приводить до загибелі душі, втрати благодаті і до відлучення від Христової Церкви. Тому Українська Православна Церква пропонує не об’єднання з розкольниками, а їх повернення з каяттям. Віруюча людина має обов’язково це знати і розповідати «своїм у вірі», особливо тим, що пішли з Церкви Христової у розкол і були спокушені духом брехні, щоб вони усвідомили усю згубність свого марновірства і якнайшвидше повернулися в лоно канонічної і спасительної Церкви та її благодатного покрова. За них і за це нам потрібно молитися (разом з ними не можна, поки вони в розколі). У цьому нехай і допоможе їм милосердний Господь, і дасть їм незаблудний розум і щире каяття. Також ми маємо знати, що проблеми з мовою не має і бути не може. Це надумана проблема, і ті парафії, які бажають молитися на рідній мові, легко можуть це зробити, написавши прохання на ім’я правлячого архієрея. Важливо не забувати про правильність і фаховість перекладу церковно-слав’янської мови на іншу мову. Як жителі України, вчити українську мову ми зобов’язані, але не можна вимагати від усіх громадян України різних по національності, молитися лише на українській мові.

Що ми маємо робити? З цього приводу прекрасно висловився свят. Володимир (Богоявленський), митрополит Київський і Галицький (1848-1918): «Проти свободи віри і совісті ніхто не заперечує. Але не потрібно забувати, що християнська віра є не людською вигадкою, а Божественною Істиною і вона не може змінюватися згідно з людськими поняттями; і якщо людські переконання суперечать Божественним істинам, то чи розумно надавати цим переконанням яке-небудь значення, вважати їх правильними і керуватися ними у житті? Ми, звичайно, повинні терпіти і тих, хто не згоден з нами, і навіть тих, хто явно помиляється, відноситися до них поблажливо, але від помилок їх ухилятися, з цими помилками боротися і ці помилки спростовувати. Це повинні вважати своїм обов’язком і пастирі християнської Церкви, і істинні послідовники Христового вчення» («Киевские епархиальние ведомости». – 1917. — №32-33. – с.260-261).

Брати і сестри! Ми віримо в єдиного істинного Бога та створену Ним єдину істинну Церкву (Мф.16.18). Якщо ж якась людина в не вірить у цю беззаперечну істину і вважає, що не важливо в якій «церковній общині» перебувати, то вона сама себе лишає Божої благодаті і спасіння. Тому, ми маємо проповідувати слово істини, та намагатися повернути їх до єдиної законно-істинної Православної Церкви. Також проявляти до них і до всіх людей, християнську любов і терпимість; жити з ними миролюбиво у зовнішньому громадянському спілкуванні (церковного не може бути). В цьому і проявляється наша любов до них і ненависть до самих розколів та гріха. Милосердний Господь Бог нехай збереже Україну, а наше довготерпіння увінчає побудовою в Церкві Христовій мира і єдності!

Настоятель храму св. вел. муч. Параскеви (П’ятниці) с. Олександрівки протоієрей Іоанн Салей (УПЦ). №1.